Розмова про старість і смерть з батьками чи бабусею здається дорослим дітям найважчою з можливих. Її відкладають роками, а потім рішення про лікування, гроші й похорон доводиться ухвалювати поспіхом, у лікарняному коридорі, без жодного уявлення, чого хотіла б сама людина.
Чому родичі уникають цієї теми і чим це закінчується
Найчастіша причина мовчання проста: страшно. Дорослій дитині страшно уявити батька чи матір немічними або мертвими, і розмова про це ніби наближає подію. У багатьох родинах діє неписане правило, що про смерть говорити «погана прикмета». Хтось боїться образити: раптом мама вирішить, що від неї чекають швидкої смерті або хочуть забрати квартиру. Хтось просто не знає, з яких слів почати, і чекає «слушного моменту», який не настає.
Літні люди теж мовчать, але з інших причин. Вони беречуть дітей від неприємних думок, не хочуть виглядати слабкими або вважають, що «діти самі розберуться». Виходить, що обидві сторони думають про одне й те саме і обидві вдають, що теми не існує.
Ціна такого мовчання стає помітною під час кризи. Батько потрапляє в реанімацію після інсульту, лікар питає, чи погоджується родина на певне втручання, а брат і сестра сперечаються, бо кожен по-своєму уявляє, чого хотів би тато. Ніхто не знає, де лежать документи на квартиру, чи є заповіт, хто з рідних може отримати інформацію в лікарні. Після смерті з'ясовується, що людина хотіла скромного прощання без поминального обіду, але родина вже все замовила. Рішення, ухвалені в паніці, часто стають причиною сварок між родичами, які тривають роками, і почуття провини, що «зробили не так, як вона хотіла».
Завчасна розмова не скасовує горя і не робить хворобу легшою. Вона дає змогу діяти відповідно до волі людини, а не здогадок.
Хто починає розмову, коли і з якого приводу
Ініціювати може будь-хто з родини, і краще, якщо це людина, якій літній родич довіряє найбільше, а не обов'язково старша дитина. Іноді онуці чи невістці мама розповідає більше, ніж власному синові. Якщо дітей кілька, варто заздалегідь домовитися між собою, хто почне, щоб розмова не виглядала як сімейна рада, де троє дорослих сідають навпроти однієї літньої людини.
Найкращий час той, коли людина відносно здорова, при ясній пам'яті і нічого термінового не відбувається. Тоді розмова сприймається як планування, а не як вирок. Після 65-70 років тема перестає бути абстрактною, але чекати певного віку не обов'язково: деякі родини обговорюють такі речі після першого серйозного діагнозу, інші після виходу на пенсію.
Місце має бути спокійним і звичним: кухня вдома, лавка в парку, довга поїздка на дачу. Погані варіанти: свято, де всі за столом, лікарняна палата одразу після тяжкої новини, телефонна розмова на бігу. Добре, коли є час і ніхто нікуди не поспішає, а людина може в будь-який момент перевести розмову на інше і повернутися до неї пізніше.
Почати допомагає привід, який уже є в житті. Він знімає відчуття, що ви спеціально прийшли говорити про смерть:
- новина або фільм, де йшлося про хворобу, догляд чи спадщину;
- похорон сусіда, колеги чи давнього знайомого, після якого людина сама згадує, як там усе було організовано;
- візит до лікаря, новий діагноз, обстеження або планова операція;
- оформлення документів: переоформлення квартири, субсидія, відкриття рахунку в банку, отримання нового паспорта;
- історія у знайомих, де родина після смерті близької людини довго не могла розібратися зі спадщиною.
Перші фрази: як почати і не налякати
Найкраще працюють фрази, у яких ви говорите про себе і свої почуття, а не ставите людину перед фактом. Порівняйте «Нам треба обговорити твій заповіт» і «Я останнім часом думаю, що не знаю, як би ти хотіла, щоб усе було, якщо ти захворієш. Мене це непокоїть». Друга фраза не вимагає негайної відповіді і не звучить як претензія.
Кілька формулювань, які можна взяти за основу і переказати своїми словами:
- «Після похорону дядька Миколи я зрозумів, що ми з тобою ніколи про таке не говорили. Можна я тебе дещо спитаю?»
- «Лікар сказав, що операція планова, але мені буде спокійніше, якщо я знатиму, кому ти довіряєш вирішувати за тебе, якщо щось піде не так».
- «Мамо, я не хочу колись гадати, чого б ти хотіла. Розкажи мені, поки ми обоє спокійні».
- «Що для тебе найважливіше, коли ти думаєш про старість? Чого б ти точно не хотіла?»
- «Я не поспішаю. Якщо зараз не хочеш, давай повернемося до цього іншим разом».
Уникайте фраз, які звучать як підготовка до спадщини («Треба ж знати, що кому дістанеться») або як знецінення («Ну ти ж уже не молода»). Не варто починати з найважчого: з похорону чи реанімації. Простіше йти від загального до конкретного: спершу про те, як людина хоче жити далі, потім про те, що робити, якщо вона захворіє, і лише потім про смерть.
Якщо у відповідь чуєте «Я ще не збираюся вмирати», не тисніть. Можна відповісти: «І я цього не хочу. Саме тому й питаю зараз, а не тоді, коли буде пізно». Одна розмова рідко вирішує все. Частіше це кілька коротких бесід протягом місяців.
Слухати більше, ніж говорити
Коли людина нарешті починає відповідати, у родичів з'являється спокуса одразу заспокоювати, сперечатися або пропонувати рішення. Мама каже «Я боюся, що буду вам тягарем», а донька перебиває: «Що ти, ніколи!» Розмова на цьому закінчується, бо страх так і не прозвучав до кінця.
Краще дати людині договорити і поставити уточнювальне питання: «Що саме тебе лякає?», «Як ти це собі уявляєш?» Паузи нормальні. Мовчання в такій розмові часто означає, що людина збирається з думками, а не що вона закрилася.
Не потрібно погоджуватися з усім, що ви чуєте, але спершу варто зрозуміти. Якщо батько каже, що не хоче жодного лікування в лікарні, за цим може стояти конкретний досвід: смерть його брата після довгої реанімації. Знаючи це, ви зможете обговорити, які саме ситуації його лякають і де межа, після якої він не хотів би, щоб його життя підтримували апаратами.
Корисно записати головне після розмови: що людина сказала про лікування, догляд, документи. Не протокол, а кілька рядків для себе, щоб через рік не сперечатися з братом, хто що пам'ятає.
Практичні питання, які варто обговорити заздалегідь
Емоційна частина розмови важлива, але родині потрібні й конкретні відповіді. Ось що найчастіше виявляється невідомим у критичний момент.
Документи. Де лежать паспорт, ідентифікаційний код, пенсійне посвідчення, документи на квартиру чи будинок, медичні виписки, результати обстежень. Чи є заповіт і де він зберігається. Достатньо знати, в якій шафі папка і хто ще має до неї доступ.
Заповіт і майно. Як людина хоче розпорядитися житлом, заощадженнями, цінними для неї речами. Тут багато юридичних тонкощів: форма заповіту, права окремих спадкоємців, оформлення спадщини. Вигадувати власні правила або покладатися на поради знайомих ризиковано. Найнадійніше піти до нотаріуса разом або дати людині змогу піти самій: він пояснить, які варіанти є саме в її ситуації, і посвідчить документ належним чином.
Гроші й рахунки. Без подробиць, на які людина не готова, але загалом: у яких банках є рахунки, куди надходить пенсія, чи є депозити, борги, кредити, регулярні платежі. Передавати пін-коди і паролі не обов'язково й небезпечно. Про те, як законно дати родичу доступ до рахунку або право діяти від імені людини, краще спитати в банку і в нотаріуса: зазвичай мова про довіреність, але її умови варто обговорити з фахівцем.
Лікування. Що людина думає про реанімацію, тривале перебування на апаратах, госпіталізацію в дуже похилому віці, знеболення. Чи хоче вона знати повну правду про діагноз. У якій лікарні або в якого лікаря їй спокійніше. Ці побажання не завжди мають юридичну силу, але лікарям і родині значно легше, коли вони відомі.
Догляд. Де людина хотіла б жити, якщо не зможе обслуговувати себе: удома з доглядальницею, у когось із дітей, у пансіонаті. Хто з родичів реально може доглядати і скільки часу. Чесна розмова про це зберігає стосунки краще, ніж обіцянка «ми тебе нікуди не віддамо», яку потім неможливо виконати.
Похорон. Поховання чи кремація, де саме, чи потрібен церковний обряд, кого запросити, чого людина точно не хоче. Деякі літні люди мають на цю тему чіткі побажання і відчувають полегшення, коли їх нарешті хтось вислухав.
Хто приймає рішення. Найважливіше питання: кому людина довіряє говорити від її імені, якщо сама вона не зможе, наприклад після інсульту чи на пізній стадії деменції. Поки людина дієздатна, можна оформити довіреність на певні дії. Якщо цього не зробити, а людина втратить здатність розуміти свої дії, родині, найімовірніше, доведеться вирішувати питання через суд, а це довго і складно. Які саме документи можна оформити заздалегідь, підкаже нотаріус.
Чого літні люди бояться, коли думають про старість
Смерть як така рідко буває головним страхом. Набагато частіше люди бояться того, що може їй передувати.
Залежність від інших. Людина, яка все життя сама вирішувала, що їсти і коли виходити з дому, боїться, що доведеться просити допомоги, щоб помитися чи дійти до туалету. Для багатьох це страшніше за біль.
Біль. Особливо в тих, хто бачив тяжку смерть родичів. Тут може допомогти розмова з лікарем про те, що сучасна медицина має засоби знеболення і що про біль треба говорити, а не терпіти.
Самотність. Діти виросли і живуть в іншому місті або за кордоном, друзі пішли з життя, партнер помер. Людина боїться, що буде днями сидіти сама в квартирі і ніхто не помітить, якщо їй стане погано.
Стати тягарем. Цей страх часто стоїть за відмовою від допомоги, приховуванням симптомів і фразою «Мені нічого не треба». Якщо ви його чуєте, не відмахуйтеся. Краще прямо сказати, що допомога для вас не жертва, і обговорити, яка допомога була б для людини прийнятною.
Коли страх названо, з ним можна працювати практично: домовитися про щоденний дзвінок, встановити кнопку виклику, обговорити варіанти догляду, які залишають людині якомога більше самостійності.
Коли людина сама хоче говорити, а її зупиняють
Буває навпаки: бабуся за обідом каже «Коли я помру, хай мене поховають біля діда», а хтось із рідних обриває: «Не кажи дурниць!» або «Що ти таке говориш, ти ще всіх нас переживеш». Родичам здається, що вони підтримують, але для літньої людини це означає: тебе не хочуть чути.
Часто людина роками носить у собі думки про смерть, і їй потрібно лише кілька хвилин уваги. Якщо її постійно зупиняють, вона перестає говорити, і побажання так і залишаються невідомими.
Якщо ваш родич сам торкається теми, підтримайте розмову: «Добре, що ти сказала. Розкажи, як ти це бачиш». Навіть якщо вам неприємно, кілька хвилин такої розмови дадуть більше, ніж будь-які сплановані бесіди. Якщо зараз ви не готові, чесно скажіть: «Мені важко про це говорити, але я хочу тебе вислухати. Давай увечері, коли будемо вдвох».
Варто попередити й інших членів родини, особливо тих, хто звик обривати. Інколи достатньо сказати братові: «Мама хоче про це говорити, не перебивай її».
Віра, традиції і світогляд
Ставлення до смерті сильно залежить від віри та життєвих переконань. Для віруючої людини може бути важливо сповідатися і причаститися, мати поруч священника в останні дні, бути похованою за обрядом своєї церкви. Хтось, навпаки, не хоче жодних релігійних церемоній. Деякі люди мають певні уявлення про догляд за тілом після смерті, поминальні дні, місце поховання.
Не варто нав'язувати свої погляди, навіть якщо вони відрізняються. Якщо ви невіруючий, а мама глибоко віруюча, розмова про її віру може бути саме тим місцем, де вона відчує, що її поважають. Питання «Чи хочеш ти, щоб до тебе прийшов священник, якщо будеш хворіти?» звучить природно і дає людині змогу самій окреслити, що для неї важливо.
Буває, що в одній родині поєднуються різні традиції: батько з однієї конфесії, мати з іншої, діти не належать до жодної. Тим більше потрібно знати побажання кожного заздалегідь, а не сперечатися над труною.
Як говорити з людиною з деменцією
Якщо деменція вже діагностована, розмову про побажання варто провести якомога раніше, поки людина ще здатна міркувати і пам'ятати свої рішення. На ранній стадії багато хто розуміє, що з ними відбувається, і може чітко висловити свою волю. Це також час для візиту до нотаріуса, якщо людина хоче оформити документи: чи може вона це зробити, оцінює нотаріус, і за потреби може знадобитися висновок лікаря.
На пізніших стадіях складні абстрактні питання вже не підходять. Людина може не пам'ятати, що її чоловік помер багато років тому, і щоразу переживати цю новину як нову. У такому разі не завжди потрібно повторювати болісну правду. Багато доглядачів обирають відповідати на почуття, а не на факти: якщо мама шукає батька, можна поговорити про нього, згадати, яким він був, і заспокоїти.
Розмова з людиною з деменцією вдається краще, коли фрази короткі, питання по одному, а відповідей «так» або «ні» достатньо. Тихе місце без телевізора, звичний час доби, спокійний тон допомагають більше, ніж спроба пояснити все логічно. Людина може не пам'ятати слів, але довго пам'ятає відчуття від розмови: тривогу або спокій.
Деякі люди з деменцією самі говорять про смерть, нерідко несподівано. Не варто лякатися або виправляти. Достатньо вислухати, взяти за руку, сказати, що ви поруч.
Тяжкохворий родич і паліативна допомога
Коли хвороба невиліковна, розмова змінюється. Тепер ідеться про те, як прожити час, що залишився, з якомога меншими стражданнями і відповідно до власних бажань. Паліативна допомога спрямована саме на це: на знеболення, полегшення задишки, нудоти, тривоги, підтримку людини і родини. Вона не означає відмови від усього лікування і може тривати місяцями.
Почати можна з сімейного лікаря або лікаря, який веде основне захворювання. Спитайте, які варіанти паліативної допомоги є у вашій громаді, хто може приїжджати додому, як отримати знеболення, що робити вночі, якщо стан погіршиться. При раптовому різкому погіршенні викликайте швидку за номером 103 або 112.
З самою людиною корисно говорити про те, що для неї тепер важливо. Хтось хоче бути вдома, хтось хоче побачити онуків, які живуть далеко, хтось хоче помиритися з братом після давньої сварки. Питання «Чого ти зараз хочеш найбільше?» часто дає більше, ніж обговорення діагнозу.
Тему правди про діагноз родини вирішують по-різному. Іноді людина прямо каже, що не хоче знати подробиць, і це її право. Але часто родичі приховують правду, а хворий і так усе розуміє і лишається на самоті зі своїм знанням, бо ніхто не дозволяє йому про це говорити. Якщо людина питає, найкраще відповісти чесно і м'яко, без медичних подробиць, яких вона не просила.
Втрата партнера і горе в похилому віці
Після смерті чоловіка чи дружини, з якими прожито сорок або п'ятдесят років, літня людина втрачає разом з партнером розпорядок дня, звичні справи, співрозмовника. Деякі в перші місяці майже не їдять, погано сплять, перестають виходити з дому. Інші, навпаки, тримаються підкреслено бадьоро, а горе проявляється пізніше.
У цей період не варто квапити людину «відпустити» або «жити далі». Краще говорити про померлого: згадувати, переглядати фотографії, питати, як вони познайомилися. Для багатьох літніх людей це не роз'ятрює рану, а дає відчуття, що партнер не зник безслідно.
Практично стежте за тим, чи людина їсть, приймає призначені ліки, чи не стала більш розгубленою. Горе може посилювати забудькуватість і загострювати хронічні хвороби. Якщо через кілька місяців людина зовсім втратила інтерес до життя, говорить, що хоче «до нього», не встає з ліжка, відмовляється від їжі, зверніться до лікаря. Якщо звучать думки про те, щоб накласти на себе руки, не залишайте людину саму і звертайтеся по допомогу негайно.
Втрата партнера часто стає моментом, коли родина вперше серйозно думає, як і де житиме літня людина далі. Таке рішення краще не ухвалювати в перші тижні, якщо немає загрози безпеці, а обговорити з самою людиною, коли гостре горе трохи відступить.
Ваші власні почуття і коли кликати на допомогу
Родичам у таких розмовах теж важко. Під час бесіди можуть підступати сльози, злість, бажання втекти або змінити тему. Це нормальна реакція. Можна сказати: «Мені важко, дай хвилинку», і людина побачить, що ви говорите щиро, а не за списком.
Буває, що розмова зачіпає старі образи: дитячі, невирішені конфлікти, ревнощі між братами і сестрами. Якщо ви відчуваєте, що не можете говорити з батьком спокійно, спершу поговоріть з кимось, хто вас підтримає: з партнером, другом або психологом.
Залучити психолога варто, якщо розмова раз у раз закінчується сваркою, родичі не можуть домовитися між собою, у літньої людини виражена тривога чи пригнічений стан, або ви самі виснажені доглядом і відчуваєте, що більше не витримуєте. Для віруючої родини природним посередником може стати священник: з ним людині іноді легше говорити про смерть, ніж з дітьми, і він може допомогти з релігійною стороною прощання. Іноді корисно, щоб деякі питання озвучив лікар, якому людина довіряє, особливо щодо прогнозу і лікування.
Не обов'язково мати всі відповіді. Достатньо бути поруч і чесно сказати, чого ви не знаєте.
Як мережа будинків для людей похилого віку «Родинна Турбота» допомагає родинам у складний період
Розмова про старість нерідко виводить на питання, яке родина відкладала: хто доглядатиме людину, коли вона не зможе бути сама. «Родинна Турбота» є мережею приватних пансіонатів для людей похилого віку з чотирма будинками: у Чернігові, у селі Брусилів Чернігівської області, біля Луцька (село Струмівка) та в Черкасах. Родинам із Черкащини може підійти пансіонат для літніх людей у Черкасах на вулиці Івана Мазепи, 118.
У будинках мережі приймають і самостійних, і маломобільних, і лежачих людей, а також тих, хто відновлюється після інсульту, інфаркту, перелому чи операції. Людей з деменцією та порушеннями пам'яті поселяють після індивідуального розгляду. Для них створюють спокійне середовище з передбачуваним розпорядком і наглядом, що особливо важливо, коли людина вже не може пояснити, що її турбує.
Догляд і нагляд цілодобові, персонал чергує вночі. Допомагають вставати, пересуватися, одягатися, митися, їсти, користуватися санвузлом, доглядають при нетриманні, міняють білизну, допомагають із нічними підйомами. Лежачим регулярно змінюють положення тіла, щоб запобігти пролежням. Харчування чотириразове, меню коригують з урахуванням стану здоров'я і рекомендацій лікаря, наприклад при діабеті, проблемах із ковтанням чи після інсульту.
Самотність, якої так бояться літні люди, тут зменшують звичайні речі: прогулянки, читання, настільні ігри, спілкування, легка фізична активність. Прийом призначених лікарем препаратів організовують з урахуванням інформації від родичів. Персонал спостерігає за апетитом, сном і настроєм мешканців і повідомляє родині про помітні зміни. Родичі можуть відвідувати близьку людину, час візиту узгоджують заздалегідь. Проживання можливе постійне або тимчасове, наприклад на період відновлення. Кімнати розраховані на 2-5 осіб, з меблями і телевізором. Пансіонат не є лікувальним закладом і не замінює лікування, діагностику чи медичну реабілітацію.
Отримати консультацію
Якщо після розмови з рідними постало питання догляду, зателефонуйте за номером +38 (063) 539 05 03 або залиште заявку на сайті: вам передзвонять орієнтовно за 10-15 хвилин. Консультації працюють з 8:00 до 22:00, і на дзвінку можна докладно розпитати про умови в потрібному будинку мережі.
